Історія школи

Школо, моя рідна школо,

Казко тепла й доброти,

Стежка від тебе крилата

В'ється в далекі світи.

Споконвіку все найкраще, що вміли і любили   люди   передавали своїм дітям, а ті своїм. У тому спадкові черпали нові    покоління мудрість і снагу, знання, моральну стійкість. «   Так робили батьки, діди, так і ми маємо робити, та ще й своє добре додавати «, - ось моральний закон   чемних і вдячних потомків, які дбають про майбутнє. Як дорого поплатились ми, забувши народні традиції,   а то й зумисне відкинувши їх    і не надбавши при цьому своїх, нових.   Бо ж з нічого і виросте нічого.

На щастя , настав час, коли ми повертаємося   до своїх живодайних джерел, до народної творчості, історії та культури рідного краю.

Історія школи - це частина історії села.

Перше основне приміщення школи   в селі   Смородськ   відбулося у 1900-1905р.Будував школу протоієрей    Смородський, який,   довгий час служачи на кораблі священиком,   заробив багато грошей і вніс їх у цю святу справу. Одночасно із школою зводив він і церкву.

«Пішов у школу у 1913 році, - згадує найстарший житель села Стрибулевич Тимофій Михайлович .- Добре пам'ятаю вчителів: Василя Діковицького, Рубанович Ніну Василівну, Сорокіна. Вивчав російську і слов'янську мови, малювання, фізкультуру.   Василь Діковицький навчав солдатської справи, що потім   так знадобилася в житті.» А ще пригадав, як разом з учителем ходили в коляду,   проспівав колядки, які вивчив у школі. Закінчив тільки два класи. Учні, які закінчували 4 класи, складали іспити.

Коли територія Західної України     була під   владою Польщі, у селі була відкрита польська школа. Розмістилась вона у тому ж приміщенні, що побудував священик. Це був добротний будинок на дві великі класні   кімнати, у третій були « Вчительські покої».

Навчання у польській школі тривало 7 років; у 1 класі вчилися один рік, у другому 1 рік, у третьому - 2 роки, у четвертому - 3 роки.   1 Після закінчення навчання діти отримували свідоцтво про закінчення польської школи. У нашому музеї зберігається такий документ Хлебович Ольги, яка закінчила школу в 1937 році. (вставити свідоцтво)

Учні вивчали польську мову (багато з них зараз її добре розуміють), арифметику, історію, географію. Обов'язковим предметом була каліграфія, великого значення надавали спорту. Учнів , які не встигали з окремих предметів, залишили на наступний рік в одному і тому ж класі. Були і церковні уроки, які дяк проводив у церкві. Учнів у школі було багато. За партами на дубових лавах сиділо по чотири учні.

Дисципліна була дуже сувора. Учні не повинні були й поворухнутись   або повернутись до свого сусіда по парті. А хто не слухав учителів, того били по руках палицею, схожою на лопатку, говорячи: «Давай лапу!»

Одягалися бідно,   в основному в одяг із   домотканого полотна, ходили в постолах. Дівчатка, вітаючись з учителями, бралися за краї спідниці і присідали, промовляючи «День добрий!». Дітям із бідних сімей давали муку, батьки пекли хліб і носили у школу. До хліба варили ще й каву.

          Як розповідає вище сказана Хлебович Ольга у їхньому класі вчилося 55 учнів. З них була одна єврейка Рахеля Шнайдер, яка була дуже здібною ученицею. Вони вчилися дуже добре і тому вчитель давав їм великого червоного олівця, яким вони виправляли помилки однокласників.

Працювало у польській школі три вчителі.  Спочатку вчили Зося Шляхтовська , Хелена Пророкувна  і Софія Галонска, а потім направили на роботу офіцера Владислава Галонска, який працював у школі до 1939 року. Його пам’ятають дуже гарним молодим чоловіком, особливо запам’ятався його від’їзд на війну. Новик Єлизавета згадує: «На березі річки Горинь зібралося дуже багато людей, щоб провести на війну вчителя і просто чудову людину Владислава Ґалонску. Міцно потиснувши руки дорогим для його людям він сів у човен і переплив річку,але люди ще довго бачили білу хустинку, якою він махав на прощання».

     Навчання в польській школі проводив також батюшка, який вчив два дні в тиждень (к вівторок і п’ятницю ) по одній годині в день релігію. А також вчителі водили учнів у церкву на молебень і до сповіді.

У 1939 році після возз'єднання українських земель у школі села Смородськ продовжувалось навчання. Учні почали вивчати українську мову. Але невдовзі навчання було перерване Великою Вітчизняною війною. Правда, були вечірні курси. Зараховували на них   по тому, як читали. Навчала дітей на курсах деякий час . Шишко Олександра Олександрівна.

Закінчилась Велика Вітчизняна війна.   У перший післявоєнний рік до першого   (та і до інших класів) пішли діти різного віку. Учнів було дуже багато. Шкільного   приміщення не вистачало. У школі на той час було З класні кімнати. У зв'язку з цим навчання проводилось ще у єврейській хаті, де зараз живе Новик Єлизавета Максимівна. В одній половині було два класи, в другій жили євреї. Навчання проводилось у дві зміни. До Смородської школи ходили і учні з Удрицька, де на   той час        була тільки початкова школа.   У школі вивчались такі предмети:    українська і російська мови   і

літератури, німецька   мова,   географія, фізика, геометрія, історія, хімія, зоологія, креслення, фізкультура.

Навчання тривало   7 років.   Але не всі учні закінчували 7 класів. Нестача одягу, взуття, робочих рук змушувала підлітків залишати школу і йти працювати. Особливо тяжко приходилось дівчаткам. Батьки, замість того, щоб відправити у школу, змушували їх прясти.

«Вчитися у повоєнний час було дуже важко. Книжки були тільки   у вчителів. Багато учнів не мали навіть зошитів, писали на кусочках газети», -згадує Цвар Надія Іванівна.

Незважаючи на труднощі, батьки прагнули дати дітям освіту. Звичайно, ґрунтовну освіту у дошкільній школі отримати було важко.   Головним завданням було   навчитись читати і писати. І все ж із тих перших повоєнних

учнів вийшли перші місцеві    спеціалісти сільського господарства: Хлібович С.О., Ярошевич С.Ф.

Вчив учнів після війни Хлібович Никифор Степанович, сільський чоловік, який   не мав освіти, але був грамотний. Відрізнявся від інших тим, що ніколи не бив учнів, можливо, саме через це його   не слухали.

Вчителі були приїжджі. Вони часто мінялися , часто мінялися і директори.   Вчителька Кожема Варвара Дмитрівна згадує, що за роки її роботи в школі було 12 директорів:

1952-61рр. – Припута

1961-64рр. – С.І. Авраменко

1964-65рр. -  І. П.Полюхович

1965-67рр. – А.П.Хрущ

1967-68рр. – Я.П. Луценко

1968-72рр. – М. М. Пекар

1972-74рр. – В.П. Гусар

1974-75рр. – В.О. Берестов

1975-82рр. – Н.А. Сидорчук

1982-83рр. – В.М. Захарук

1983-85рр. – Н.А. Сидорчук

1985-2009рр. – Т.В. Кузіна.

Нажаль ніяких документальних даних про життя школи до 1985 року у нас немає, тому черпаємо інформацію тільки з уст очевидців.    

Поступово відбудовувалось народне господарство, зруйноване війною, обов'язковим стало закінчення неповної середньої школи.

У 1965 році було збудоване ще одне приміщення школи, так як у старому приміщенні   не можна було вмістити учнів навіть у дві зміни. У новозбудованому приміщенні було два великих просторих класи   і вчительська кімната.   Будував це приміщення   тодішній директор Хрущ Анатолій Дорошович.

У кінці 70-х років було збудовано будинок для вчителів, але так як класів для навчання все ще не вистачало,   то у цьому будинку розмістилась шкільна майстерня і один клас.

На цей час у школі були в основному постійні   вчителі.    Поверталися з педагогічною освітою       у рідну     школу   її   колишні учні.

Було закладено директором Сидорчук Н.А. фундамент під нову школу, але будівництво її довгий час не розпочиналося. Виготовлена документація застаріла, стала не типовою.

І так, у 90-х роках Смородська школа, збудована у 1905 р.(основне приміщення) була однією з найстаріших і найгірших у районі. Розміщення у віддалених одне від одного приміщеннях було дуже незручним для вчителів і учнів. Деякий час вчились у дві зміни, так як одне з приміщень стало непридатним для навчання.

І, здається, Богом і людьми забуте село   приїхав Єршов А.В. Він допоміг у виготовлені документів на школу, сад та   1-х квартирних будинків для вчителів.

П'ять довгих років чекали новобудови смородські школярі, часто самі у міру   своїх сил допомагали будівельникам.

Вересень 1996 р. Всі стежки - доріжки учнів, їхніх батьків, вчителів, навіть тих, хто, здається, зовсім не причетний до школи, направлені до новобудови

Перерізається стрічка, вручається символічний ключ, хвилюючі виступи гостей, будівельників, учнів, вчителів.

Великі просторі класи, нові меблі після тісної старої школи здавалися раєм. Сьомий навчальний рік закінчується у новому приміщенні (дитячий садок, на жаль, так і не відкрили).   Наша школа весною і влітку   потопає у квітах, впевнено піднімаються   вгору деревця,   посаджені учнями під керівництвом учителя - біолога Хлібович Л.І.   А що стосується талантів, то нашим учням їх не позичати. Вміють діти співати, кохаються в українській народній пісні. її   цілющий напій вливається в душу, пробуджує почуття національної свідомості, приналежність до свого великого роду - українського народу. Світить для учнів і вогник Кобзаревого   слова. Дуже люблять школярі спорт. Та й є де ним займатись.   Адже у школі чудовий спортзал.

Традиційними стали ось уже впродовж 13 років зустрічі з випускниками. З усіх усюд   з'їжджаються   колишні учні, згадують шкільні роки, зі слізьми радості зустрічаються з однокласниками, вчителями.   Скільки

слів вдячності звучить на адресу вчителів - пенсіонерів: Хлібович Н.А.,   яка довгий час очолювала   школу, Ярошевич А.М., Чміль Н.В., Чміля І.В., Карпович М.В., Кожоми В.Д., Жакунець О.Д..       В 2008-2000р.р. у школі навчається 57 учнів.   Працює молодий дружній вчительський колектив під керівництвом директора   Чмуневич Т.В., впродовж 24  років.

Серед вчителів 6 мають вищу категорію,   2- почесне   звання « Старший вчитель».

Приємно, що кожного року учні нашої школи    вступають до середніх спеціальних   навчальних закладів, згодом добувають вищу освіту, продовжують    навчання в   Удрицькій середній школі.   Є чим пишатися нашій школі. Адже серед випускників   є кандидати наук, люди багатьох   почесних професій.  У вересні 2007 року  сталася ще одна подія в межах приміщення школи-садка – відкрився дошкільний навчальний заклад «Дзвіночок», який радує своєю роботою  малечу і батьків.

Старі шкільні приміщення були продані під будинки.   Якби не матеріальна скрута, нехай би   стояла ота стара школа, яка скоро відзначатиме столітній ювілей, як пам'ятник, як музей, як храм науки.

На півночі України розкинулося мальовниче українське Полісся

Там де зливаються води найбільших рік Рівненщини Горині і Случі, розташовані  численні  болота, які чергуються з піщаними дюнами, що утворюють невеликі пагорби, покриті мішаними лісами. Саме тут, за цими болотами і піщаними горбами і «заховалося» наше рідне село Смородськ.

Село має дуже зручне географічне положення. Воно розташоване на крайній півночі Дубровицького району Рівненської області. Північні й північно-східні околиці села виходять на межі із сусідньою державою Білоруссю.

Наше село розташоване на правому березі річки Горинь, яка обгинає його із західної і північної сторін. З південно-західної сторони село ніби прикривають ліси і піщані горби, а з північно-східної розташовані болотисті луки (заплави), які під час весняної повені затоплюються водами річки Горинь і її невеликої притоки річки Поляної.

На заході село Смородськ межує із селом Удрицьк; на північному заході - із селами Тумень та Городище Дубровицького району; на півночі - із селом Теребожов і на сході - із селом Бухлічі Сталінського району республіки Білорусь.

Село наше відділене від основних шляхів сполучення: на схід від села проходить залізнична колія, а найближча залізнична станція Удрицьк розташована за 8 кілометрів. З районним центром, містом Дубровця та іншими населеними пунктами є сполучення автомобільною дорогою. Через річку Горинь працюють тимчасові поромні переправи, які сполучають Смородськ із сусідніми селами Тумень та Городище.

Археологічних та Історичних відомостей про далеке минуле нашого села, нажаль, немає. Але є багато ознак того, що в нашій місцевості уже давно були населення землеробів та скотарів.

Найдавніші писемні відомості про село Смородськ є в декількох працях українських та польських істориків і дослідників. Перша писемна згадка датується 1658 роком. Це книга польського дослідника П. Стечі «Бори і степи. Образи і пам'ятники», яка була видана у 1888 році у місті Кракові у Польщі. Невеликі відомості про нашу місцевість є також у книзі М. Ліпіпського «Старожитка Польська», яка видана у Варшаві в 1846 році. Про географічні відомості нашого краю є у «Военно-топографической карте Волынской губернии» видані у 1855 році М.І.Чертковим.

Зустрічаються відомості про наше село і в декількох польських та російських словниках, однак всі вони дуже короткі і тому про історію його ми більше знаємо із переказів та легенд, які передаються усно із покоління в покоління.

        Зупинимось на походженні назви нашого села. Є декілька гіпотез про те, чому воно називається Смородськ. Ми вважаємо, що найбільш вірогідні із них такі: (колись, на схід від села були великі застійні болота, які влітку нагріваючись, давали неприємний запах. Отже, можливо від слова сморід і походить назва нашого села.; Але ми більше схиляємося до другої версії,за якою назва Смородськ походить від слова «смородина». У північних і північно - східних околицях села, розповідають старожили, росло дуже багато кущів багаторічної чагарникової смородини. Ще й зараз в урочищі «Межиріччя», у заплавах річки Горинь, можна знайти багато таких кущів, що й підтверджує гіпотезу походження назви нашого села Смородськ від слова «смородина».

Наступна гіпотеза назви нашого села пов'язана з побудовою церкви і школи. Старожили розповідають, що протоієрей Смородський плив на кораблі, який почав тонути і незабаром затонув. Щоб урятуватися, священник звернувся з молитвою до Бога і пообіцяв, що коли бог врятує йому життя, то він побудує церкву і школу. І тут потопаючому під руки потрапляє невелика дошка, завдяки якій він урятувався.

Щось схоже на легенду. Але якби там не було, пан Смородський за свої кошти побудував у селі церкву і школу. Ми навіть знаємо таємничу дату побудови, бо піл час ремонту шкільного приміщення знайшли  цеглину, на якій було вибито рік будівництва - 1905. А церкву, яка й зараз є діючою, без перебільшення можна назвати історичною пам'яткою нашого села.

Село наше розташоване компактно, є багато вулиць і провулків. Зараз нараховується 237 дворів, в яких проживає 617 жителів. Село має хутір, який розташований за річкою Горинь, на її лівому березі. Хутір називається «Острів», мабуть тому, що під час повені його територію з усіх сторін омивається водою. Засновниками хутора був дід Микита (Леоновець Микита Миколайович). Він першим збудував там хату і жив із своєю сім'єю.

Дід Микита мав свого млина, який був розміщений на річці; мав також багато землі. Було це приблизно в 1897-1900 роках. Пізніше в 20-х -30-х роках почалося заселення хутора «Острів» іншими сім’ями. Люди перевозили хати  із села на хутір і поселялися в різних урочищах. Ще й зараз збереглися назви цих урочищ: Бродець, Ольос, Причине, Люте, Закота та інші. Поступово «Острів» перетворився на невеличке село, в якому перед війною нараховувалось вже 24 подвір'я.

Під час війни в 1944 році на хуторі були окопні укріплення радянських
військ, які діяли проти фашистсько-німецьких військ, що стояли у селі
Теребожов. Після війни переселення на хутір продовжується. Хуторяни
обробляли землю. На «Острові» був агрегат для обробки льону; була
цегельня, де виробляли цеглу. Була тут і колгоспна ферма на якій
відгодовували молодняк ВРХ. Стояли тут і корови, молоко від яких в село
перевозили човнами. Пізніше, в кінці 60-х років побудували поромну
переправу через річку Горинь. В кінці 60-х років в село було проведено
електричне світло, а на хутір його не провели, тому хуторяни поступово
почали переселятися назад в село. Хутір «Острів» поступово опустів і зараз там ніхто не живе.

Є у нас ще один хутір «Драба». Раніше тут було 8 дворів, а в даний час проживає тільки 2 сім'ї.

Зазнали наші сморожани і польського гноблення і царського гніту. Не минули наді край і буремні роки революцій  та громадянської війни, після якої наше село ввійшло до Столінського повіту і наші жителі знову опинилися під польськими гнобителями. За 19 років панування польських магнатів в Смородську не було збудовано ніяких підприємств, В селі бродили безробітні пропонуючи за безцінь свою працю. Селяни працювали в своїх дрібних господарствах поодинці. Більшість із них користувалися старими знаряддями праці: землю обробляли сохою та дерев'яним плугом, хліб збирали серпами і косами, молотили ціпами. Праця селян була малопродуктивною. Багато селян, які мали молоко, сир або інші продукти йшли пішки в Столін і обмінювали в багачів на хліб або гроші. Саме в цей час багато наших односельчан виїхало далеко за кордон у пошуках кращої долі.  Деякі з них заробивши грошей, повернулися в рідне село, купили землі і завели своє господарство. А більшість з них знайшли свою нову батьківщину в Канаді, США, Англії і навіть в далекій Австралії. Всі вони підтримують зв'язки із своїми родичами, навіть, часто приїжджають у гості в Смородськ.

У вересні 1939 року наш край разом з іншими західноукраїнськими землями був воз'єднаний з Україною. Наше село увійшло до складу Висоцького району Ровенської області. Життя сморожан трохи покращало. Безземельні отримали землю, безробітні - роботу.

Але мирну працю людей перервала війна. Вже 24 червня 1941 року фашистські танкові частини прорвалися на територію нашої області. Почалися чорні дні гітлерівської окупації.

З перших днів німецько-фашистської окупації у Висоцькому районі були створені партизанські загони, в яких боролися з ворогом і наші односельчани. Це такі як Арсенович Андрій Омелянович, Цупа Іван Семенович,  Жакунець Ольга Данилівна.

В селі Смородськ діяли підпільники, які мали тісний зв'язок з партизанами, доставляли народним месникам розвідувальні дані, а саме Дячок Іван Адамович, Хлібович Никифор Семенович, Гречко Василь Леонтійович, Турович Ілля Олексійович, Хлібович Іван Никифорович. Багато наших односельчан боролися проти фашизму і на фронтах Великої Вітчизняної війни у радянських військах. 49 із них так і не повернулися до рідних домівок - поклали своє життя на полях битв за нашу свободу. Вдячні односельчани будуть завжди пам'ятати їх імена.

Не обминули страшні лихоліття війни і саме наше село.

Коли в березні 1944 року радянські війська завершували визволення нашого краю від фашистської окупації, Смородськ опинився у прифронтовій смузі на декілька місяців. У селі і на хуторі «Острів» опинились війська Червоної Армії, а за річкою Горинь під селем Теребожов були сильні укріплення німецьких військ, міни і снаряди розривалися в самому селі. Щоб не ризикувати життям мирних жителів, радянське військове командування вирішило відселити жителів Смородська з прифронтової зони. Все населення села було доставлене на станцію Удрицьк, звідки ешалонами їх вивезли до станції Стільськ під містом Сарни. Частина смородських сімей жила в лісі під Стрільськом  у  військових  палатках,  а частина була розселена в  сім'ях жителів села Любиковичі.

Повернулися у свої домівки сморожани уже серед літа, у жнива, коли фронт відкотився далі на захід. Війна закінчилася там, звідки й прийшла. Поверталися в село уцілілі фронтовики і «остербайтери» - наші односельці, що були вивезені фашистами на примусові роботи до Німеччини.

Почалася відбудова розрушеного господарства. В нашому селі, як і по всій Західній Україні, почалася примусова колективізація. Селян-одноосібкиків заставляли вступати до колгоспів. Більш заможних селян чекало так зване «розкуркулювання» яке завершувалося Сибіром. «Побувало» там і кілька сімей наших односельчан. В 1950 році в селі повністю завершилася колективізація. Створений в селі колгосп найменували «Перемога». Трохи пізніше до «Перемоги» приєдналися колгоспи сіл Городище та Тумень. Колгосп поступово економічно зростав: збільшується виробництво  зернових культур, м'яса, молока. Для кращого розвитку сільськогосподарського виробництва в 1960 році колгосп «Перемога» с.Смородськ об'єднано з колгоспом імені Сталіна села Удрицьк і перейменоване в колгосп «Радянська Україна». В 60-70-х роках наш колгосп був одним із економічно наймиліших господарств району. Це підтверджують високі результати сумлінної нелегкої праці наших односельчан. За свою працю багато колгоспників були відзначені високими урядовими нагородами. Ще й зараз, у час тяжкої економічної скрути СПП «Україна», яким керував наш односельчанин Стрибулевич Леонід Федорович, а зараз продовжує його справу син Стрибулевич В'ячеслав Леонідович, залишається порівняно міцним господарством.

На всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року жителі села Смородськ майже стовідсотково проголосували за проголошення незалежності нашої України. І всі ці роки всі вони сумлінно працюють, вносячи свій внесок у розбудову нашої вільної Батьківщини. При допомозі колгоспу у нашому селі було побудовано нове приміщення сільського клубу, чотирьохквартирний будинок для вчителів. У вересні 1996 року ми перейшли навчатися у побудоване за 5 років приміщення школи-садка.

А у вересні 2007 року садок «Дзвіночок» вже прийняв маленьких діточок. Дошкільний заклад було відкрито дякуючи громаді, батькам, райдержадміністрації, колгоспу та сільраді. Поки що працює тільки одна група, але батьки надіються, що невдовзі запрацює і друга.

Звичайно, можна просто стежити за історією, за подіями, які розвиваються, Але краще не тільки знати історію свого села, роду, а й зробити так, щоб у зрілі роки озирнулися і побачили результати уже власної роботи, щоб могли сказати своїм нащадкам: «Бережіть надбані «коштовності», передані вам у спадок і дбайте про краще майбутнє для своїх дітей».